Поснідавши, Дарина пішла в душ. Саме цього вона хотіла якнайбільше, вчорашня поїздка і нічні перегляди аніме її дуже втомили. Коли вона сушила волосся, їй хтось зателефонував.

— Доброго дня, принцесо Дарино, виспалися?

— Денис, це ти?

— Хто як не я? Твій тато номер дав. Тобі довго збиратися? Я тобі тільки що вислав місце свого перебування.

— Півгодини – і я вже там.

— Ну дивись, Аліні я нічого не казав, і ти не кажи. Буде сюрприз.

— Добренько, до зустрічі тоді, бо я зайнята.

— Ага, до зустрічі, – і він поклав слухавку.

Висушивши волосся, дівчина зробила макіяж, найзвичайнісінький, але ще намалювала стрілки і нанесла на нижні повіки, що набрякли, як мішки, червоні тіні.

Одягнула білу сорочку, теплий, чорний светрик, того ж кольору джинси і взулася в свої улюблені зношені мартенси.

Сівши в тролейбус, Даша знову зателефонувала Вадимові.

« Гудки йдуть, — думала вона. – Хоч це добре. Я образилася на нього, зник, не дзвонить. Треба йому написати, але трошки пізніше», – дівчина вийшла на зупинці, де вже її чекали друзі. Вона підійшла дуже тихо і непомітно, збоку.

— Привіт.

— Ось ти де, я думав, що ти вже згубилася.

— ДАШО! — Аліна, ще не до кінця зрозумівши, кинулася обіймати Дарину, та так, що вони через секунду вже валялися на землі. І їм було абсолютно однаково, що про них подумають навколишні, не для них живуть. Тим більше, це її найрідніша душа, її подруга.

— Все, задушиш. Піднімаймося. Я тобі подарунок купила.

— Подарунок?

— Сьогодні два роки, як ми дружимо.

— Сьогодні? А я й забула…

— Нічого страшного, хоча-а, тоді з тебе піца.

— Океей, йдемо в кафе, заразом розкажете, як так вийшло, що ви знайомі із Денисом , там і подарунок віддаси.

Вже сидячи в кафе, Дарина простягнула їй пакуночок.

— Що там? – Аліна зацікавлено діставала пакуночки. Там була футболка з її найулюбленішою групою « Slipknot», чашка з її улюбленим аніме, книга про чаклунство і всілякі відьмацькі штучки, купа солодощів і роги оленя.

— Дякую-ю-ю, — вона міцно обійняла подругу, — а роги навіщо?

— Як навіщо? Оленю без ріг не можна бути.

— Дякую, – подруга штовхнула Дарину.

— Ей, ахахах, я ж жартую. Просто перше, що попалось на очі.

— Ось ваше замовлення. – офіціантка принесла велику піцу, сет ролів, літр бананового соку та кожному по шматочку тортика.

— Дякую, можна одразу рахунок? – І подруга Дарини, як і обіцяла, заплатила за це все, на честь такої зустрічі і не таке зробиш.

Друзі просиділи близько двох годин, розповідали один одному «що? де ? і як?». Кілька разів їм погрожували, що виженуть із закладу, так вони голосно сміялися і перебивали один одного. Розповідали про своє життя, проблеми, колишніх, батьків, веселі і не дуже історії і як так сталося, що вони всі знайомі.

— Та коли він сказав, що тебе знає, в мене аж щелепа відпала.

— Я ж то думаю, хочу вже додому, а Ден такий: стій і чекай чуда. І тут чудо на ім’я Даша з’являється.

— Класно вийшло, що всі знайомі. Зараз би він ніяково сидів би тут чи десь блукав, чекаючи мене і нам було б не так весело, вже компанія на канікули є, всі найкращі в зборі. Тільки ось, крім одного… – і дівчина розповіла ситуацію з Вадимом.

— Не хвилюйся, все буде добре, напиши йому сьогодні ввечері, все буде, як раніше, – заспокоював її хлопець.

— Як раніше вже нічого не буде. Добренько, ходімо десь погуляємо, по дорозі подарунки куплю.

— Ходімо.

© Вікторія Годованюк